Часто ми тримаємося за речі, людей, спогади, без яких, здається, не можемо бути щасливими. Ми так хочемо назавжди зберегти якусь важливу мить, що не помічаємо, скільки безцінних митей в цей час проходить повз. Нам здається, що якщо ми зараз це відпустимо, то воно зникне безслідно, і ми вже ніколи не відчуємо такого щастя.
Буває, так само міцно ми тримаємося і за свій біль. Тому що якщо відпустимо його, тоді що? Це вже будемо не ми? Нам байдуже? Ми нічого не відчуваємо? Ми не здатні на глибоке почуття? Ми пробачаємо комусь те, що не можна пробачити? Дивовижно, як в нас уживаються постійне прагнення до щастя і небажання розставатися зі своїм болем, травмами, образами, провиною.
Ми купляємо машини, шуби, айфони, сидимо на дієтах, безкінечно худнемо, постимо селфіки з екзотичних країн і думаємо, що от це, саме це зробить нас щасливими. Ми кидаємо всі свої справи, щоб допомогти, виручити, вирішити, взяти на себе чиїсь проблеми і сподіваємося, що чужа вдячність і незамінність в очах людей дасть нам відчуття щастя і значущості.
Ми дуже винахідливі, ми вигадуємо все більше нових розваг, продуктів, товарів, чіпляємо на них яскраві упаковки, які потім осідають тоннами сміття на нашій планеті, але все одне у лічені хвилини наодинці з собою відчуваємо, що чогось бракує. Тому й боїмося їх, завантажуємо себе все більше, щоб ні секунди не бути сам-на-сам зі своїми думками – не знімаємо навушників в дорозі, не вимикаємо музику і телевізор вдома, безкінечно розмовляємо або текстимо на смартфонах, планшетах і комп’ютерах.
Ми боїмося тиші. Бо в тиші приходять питання. Чого я насправді хочу? Чому я не відчуваю щастя і задоволення? Як я можу залишити минуле позаду і відчути свободу сьогоднішнього дня? Куди я йду? Навіщо? Чому саме туди? Що я очікую знайти в цьому місці? Що зробить мене по-справжньому щасливим? Як я можу жити з легкістю і вдячністю? Як навчитися цінувати те, що в мене є не у пафосних постах у соцмережах, а тихо і по-справжньому, в серці?
Ми боїмося цих питань, бо якщо знайдемо відповіді, то змушені будемо відпустити. Вчорашній день, старі речі, людей, з якими більше не маємо нічого спільного, роботу, яка не приносить радості, розваги і звички, які підтримуємо «за компанію»… Нам доведеться змінюватися і сповна відчувати, проживати біль і радість, розчарування і натхнення, легкість і тяготи кожної події, кожного дня, кожної зустрічі і втрати. І якщо ми до цього не готові, ми заповнимо свій день невідкладними справами, які не залишать часу на роздуми.
Ми радітимемо, що знову втекли від себе і незручних питань і відповідей. А наша власна мить тиші чекатиме на нас. Бо ми маємо бути готові.