Ми не знаємо себе. Не розуміємо, не приймаємо, не вміємо любити. Нас цього не вчили. І ті, хто нас виховував теж цього не вміли.
Ми не вміємо ні щиро радіти, ні горювати. Ми постійно озираємося на інших і на чиїсь чужі стандарти, очікування, правила. Цього нас вчили все життя.
Коли нам боляче, нам кажуть: “Не плач”, “Візьми себе в руки”, “Не розкисай”, “Зберись і не розвішуй нюні”, “Плачуть тільки слабаки”. Нам багато чого кажуть для того, щоб не давати відчувати те, що ми насправді відчуваємо. Коли ми стаємо справжніми, іншим поруч із нами стає некомфортно.
Але це єдине, чого ми маємо навчитися у цьому житті – стати собою справжніми. Тому – плач. Якщо тобі сумно, боляче, страшно, якщо тебе поглинає розпач і безсилля до сліз, плач. Дозволь собі це. Плач, якщо ти жінка. Плач, якщо ти чоловік. Плач тому, що ти – жива людина з пораненим серцем.
Просто не давай плачу поглинути тебе надовго. Пройди через нього, як через очищення, виплач все, що накопичилося в серці – образи, розчарування, рани, зради, розбиті мрії. Виплач і вийди із нього оновленим і спокійним. Коли стаєш справжнім, світ змінюється і в тобі, і навколо тебе.
Автор: Олена Татьянченко.