Для багатьох останні дні стали величезним випробуванням не лише через критичні, небезпечні події, але й через суспільну реакцію на них. Розчарування і образи, непорозуміння і претензії, діаметрально протилежні позиції і розбиті ілюзії. Простір заповнився питаннями: «Як ТАКЕ може бути?», «Як вони можуть так думати?», «Хіба хтось у здоровому глузді може в таке вірити?». Така картина в цей нелегкий час засмучує і пригнічує. Навіть ті, хто прагне єдності не уявляє – як, на яких підставах можна взагалі єднатися з тими, чия точка зору не має абсолютно нічого спільного з твоєю?
Це все дійсно важко. Дуже. Стільки неприємних і тривожних усвідомлень і відкриттів. Особливо зважаючи на те, що ніхто не здатен змінити думку іншої людини. Не працює тут логіка і фактаж. Кожен бачить лише те, що підкріплює вже сформовані погляди, шукає підтвердження того, що допоможе довести власну правоту, а при можливості – ще й принизити опонента. На кожному кроці, у реалі, і віртуалі – сварки, образи, розфренди і бани. На жаль, така ситуація нікого не робить щасливим, а головне – нічого не вирішує.
Хоча, радує, що є й такі, хто серед цього хаосу і паніки намагається не лише сам зберігати спокій, але й нагадувати про це іншим. Не завжди успішно, але принаймні тенденція існує. Але, звісно же, не піддаватися паніці значно легше на словах, ніж у житті. Хоча, якщо є бажання вийти із порочного кола «накручування» порожніх емоцій, вибратися із болота негативу, яке засмоктує і поглинає всю надію, все ж можна.
Перше, що для цього треба зробити – це відійти (фізично) від комп’ютера, планшета чи телефону. Це буде нелегко – ручки звичненько тягнутимуться до кнопочок оновити і переглянути новини. Але ми не піддаємось! Ми тепленько вдягаємося і виходимо з дому. Залишаємо всю техніку і навушники і йдемо на зустріч із собою. Ну, от правда, це значно краще і корисніше, ніж приліпитися до монітору і ковтати заспокійливе.
Ми глибоко дихаємо і дивимося навкруги. Ми помічаємо світ довкола себе. Ми ні про що не думаємо, лише дихаємо і відчуваємо цю мить. Ми даємо передишку нашому змореному, втомленому мозку. Ми даємо спокій серцю, яке захлинається емоціями, з якими вже не в силах справлятися. Ми заспокоюємо натягнуті, як електричні дроти нерви. Ми звертаємо увагу на своє тіло, яке вичерпує всі свої ресурси лише для того, щоб ми могли гнівно прокоментувати чийсь допис.
Ми згадуємо, що насправді важливо у цьому житті. А потім ми, спокійні і оновлені, повертаємося додому. І, можливо, нас навіть не потягне одразу до новин і соцмереж, а захочеться зробити щось, що дійсно має значення. Для себе, для близьких, для країни.