Останні місяці стали часом великих випробувань. Для країни і для мене самої. Часом втрат і неприємних відкриттів. Часом, коли стерлися всі орієнтири і маркери, і ти вже не знаєш, хто є хто насправді, а словам навіть найближчих друзів більше не можна довіряти. Часом, коли тебе вперто намагаються переконати, що чорне – це біле, і якщо ти не хочеш погодитися з “більшістю”, то з тобою щось не так.
Світ, яким ми його знали, більше не існує. Країна, якою ми її знали, більше не існує. Той, хто продовжує робити вигляд, що це не так, просто відтягує неминуче. Я розумію. Визнати це – дуже боляче. Ілюзія тим і приваблива, що вона допомагає уникнути болю. Тому краще вдягти маску на вибір і продовжувати існувати у матриці. Масок ми створили багато, на будь-який смак: “все буде добре”, “і не таке бачили”, “переживемо”, “народ так захотів”, “нам не вперше”. Сотні масок на всі випадки життя.
Так, нам не вперше. І я з кожним днем все краще усвідомлюю, що я не можу змінити цю країну і хід історії. Не можу змінити людей, навіть найближчих, їхній спосіб мислення, цінності, переконання, пріоритети, сподівання, вибір, абсолютно нічого. Я не можу прокинутися у вимірі, де все склалося інакше. Мені доводиться день за днем жити у цій реальності. Яку я досі не знаю, як прийняти.
Я не хочу жити лозунгами про “лупати сю скалу”, “нам своє робить”, “contra spem spero”, “не можна опускати руки”, “ми не маємо права здатися” і будь-якими іншими. Вони теж перетворилися на мертві шаблони. Для когось вони працюють, для мене – ні. Може тому, що я бачу, що ми лупаємо якісь не ті скали століття за століттям. Або не так, або не там, або не з тими…
Знаю, що в цьому дописі кожен побачить не мене, а себе. Та для мене це не зневіра, не розпач і не безсилля. Це просто очищення від непотрібного, зайвого, зовнішнього, штучного. Це спроба бачити світ таким, який він є в міру моїх сил. Сьогодні я вибираю саме це – робити те, на що я можу вплинути. Думати СВОЇ думки, відчувати СВОЇ почуття, говорити СВОЇ слова, робити СВОЇ справи. Жити на повну, кожною клітинкою свого тіла…
Автор: Олена Татьянченко